Вперше паспорт громадянина України жінка отримала у 87 років

Більше 30 років 87-річна Євгенія Кубишкіна з Котелевщини Полтавської області не знала, що таке пенсійне забезпечення тільки тому, що у неї ніколи не було паспорту. Напевно, офіційного документу, який засвідчує особу громадянина України, Євгенія Дмитрівна так і не отримала б, якби не заповзятість односельців та доброзичливість начальника міліцейського Главку Михайла Цимбалюка.

Село Куликове, що на Котелевщині, абсолютно не вирізняється від інших, але саме там живе Ганна Пантелеймонівна Мяло, яка не тільки обіймає посаду Голови ветеранської ради, а й уболіває за усю громаду. Якби не ця тендітна 81-річна жіночка з великим досвідом і добрим серцем, то багато, хто з односельців не отримав би ні статусу учасника бойових дій, ні інвалідності, ні навіть, як з’ясувалося, паспорту. Саме вона приїхала на особистий прийом до Михайла Цимбалюка, коли він 2 вересня 2009 року перебував з робочим візитом у Котельві.

«Дай Боже здоров’я йому за те, що він мене вислухав і допоміг, - говорить Ганна Пантелеймонівна, яку у селі прозивають «Паньківна», - коли почула, що до нас приїжджає сам генерал, то зрозуміла, що треба йти і просити. У мене ж серце боліло за мою майже ровесницю, яка має більше 20 років трудового стажу і вже більше 30 років на пенсії, але фінансово її не забезпечували, бо вона ніколи не мала паспорту. Прожила усе життя, пропрацювала, виростила трьох дітей і ніколи не думала про те, щоб його отримати. Раніше ж у селах паспорти не видавали, а тільки записували у господарську книгу, ото і все. Приїхала родина у село – їй дали хату, корову, землю, тільки працюй, паспортів не питали. А зараз такі часи, що без нього нікуди. Тоді й вирішили, що треба їй допомогти. Михайло Михайлович сказав, що наприкінці жовтня паспорт буде, але Євгенія Дмитрівна отримала його навіть раніше, а відповідно і пенсію їй нарахують швидше».

Ганна Пантелеймонівна разом із сільським головою Ковалевської сільської ради Галиною Золотоус з 2006 року писали в інстанції, робили запити, але все було марним.

«Інтенсивно у цьому питанні ми почали працювати вже з 2007 року, - говорить Галина Золотоус, - до того я зверталася і до голови райдержадміністрації, і до керівників сільськогосподарських підприємств, щоб виділяли хоч якусь копійчину, вони допомагали, але питання паспортизації Євгенії Дмитрівни було дуже болючим».

Болючим і невирішеним на той час воно видавалося тому, що на час 16-річчя Євгенії Кубишкіної припала війна. Тоді вона і мала документ, але він загубився чи згорів у пожежі, жінка вже не пам’ятає. Батьки померли, коли вона була зовсім маленькою. А потім війна, післявоєнні руїни, відбудова – увесь цей час Євгенія Дмитрівна переїздила з колгоспу в колгосп, працювала і дояркою, і пташницею, і різноробочою, словом, не боялася ніякої роботи. Складнощі були, але до паспорту руки не доходили. Повернулася на Батьківщину у 1956 році. Саме тоді їм у колгоспі дали хату, так і жила з трьома маленькими дітьми.

«Коли ми почали збирати дані, то виникало багато труднощів, але перед ними ми не спинилися і провели величезну роботу, - говорить Роман Бурнаховський, начальник Відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Полтавській області, - по-перше жінка дуже багато переїздила з місця на місце, тому нам потрібно було відслідкувати усі переміщення, даючи відповідні запити. Зверталися і в Росію, і навіть у Грузію, тому що була інформація, що вона деякий час і там проживала. Дату народження вона пам’ятала, але то була тільки усна інформація, на жаль, не підтверджена письмово жодним документом. Адже архіви, де зберігалися дані на людей, погоріли у часи війни. Єдине на що ми натрапили – це запис в одній з лікарень у Луганській області, тоді вона називалася Ворошиловградською, де записані дані Кубишкіної Євгенії Дмитрівни – дата народження, але знову ж таки жодної інформації про паспортні дані».

Ще один запис і згадку про жінку виявили у погосподарській книзі Великорублівської сільської ради 1976 року. У ній записують усіх мешканців села. Там же і вказано на родину Кубишкіних – Євгенію Дмитрівну, яка народилася у Котелвському районі, та її діти. Словом, перешкод було чимало, але їх з успіхом подолали. Після усіх відповідних перевірок та запитів, за правом територіального походження тепер в Україні офіційно з’явився ще один повноцінний громадянин.

Тепер Ганні Пантелеймонівні залишається тільки дозбирати відповідні документи для оформлення пенсії та відправити їх у відповідні інстанції, але це вже дрібниці. У селі всі сподіваються, що гроші отримає ще у цьому році.

Сама ж винуватиця такої події, незважаючи на вік, любить співати і намагається ще хоч якось поратися по господарству. Вона упевнена, що на отриману першу пенсію купить все, що захоче, але найбільше радіє тому, що уперше в житті матиме змогу виконати свій громадянський обов’язок і піти на вибори Президента України.