Полтавка побувала з миротворчою місією ООН на Східному Тиморі та на Кіпрі

Полтавка побувала з миротворчою місією ООН на Східному Тиморі та на Кіпрі
15 липня 2021, 12:30   0

За плечима патрульної інспекторки Алли Ралко вже три відрядження у складі оонівського контингенту. Як стала миротворцем та чи є місце жінкам у таких операціях, поліціянтка розповіла в інтерв’ю «Колу».  

– Скільки років працюєте в правоохоронних органах? Які у Вас звання й посада?

– У поліції працюю з 2005 року й вже досить давно маю звання капітана. Я інспектор групи реагування патрульної поліції №3 Великобагачанського відділення поліції Миргородського відділу поліції ГУНП у Полтавській області. Скажімо так, через те, що я працюю в районному відділі, моя посада не дозволяє мені отримати підвищення.

– Чому вирішили стати поліціянткою?

– Мені дуже подобалася поліцейська форма. Я жартую, що вона мені до лиця. Можливо, це зіграло свою роль. Я навчалася в Харківському університеті внутрішніх справ і спочатку планувала йти на юридичний. Але 2001 року там створили факультет з поглибленим вивченням іноземних мов й зібрали експериментальну групу з акцентом на англійській за спеціальністю «Міжнародна правоохоронна діяльність». Передбачалося, що колись цих людей залучатимуть до миротворчих місій. Англійська мова ще зі шкільної парти була моїм улюбленим предметом, тож я в вирішила спробувати.



– Що потрібно для того, щоб стати миротворцем? Як і коли Ви потрапили з миротворчою місією до Східного Тимору?

– Знаєте, коли ми вступали до університету, нам говорили про перспективи професії, але ми пересміювалися й думали, що це порожні балачки. Коли почали працювати в поліції, відділи надсилали до міністерства дані про працівників, які знають іноземну мову. Так сталося, що мене як потенційну кандидатку викликали телеграмою на відбірковий тур для первинного тестування. Внутрішня перевірка передувала міжнародному іспиту комісії з Нью-Йорка. Я склала внутрішній іспит, але мені на той час було 24. А вік оонівських миротворців – від 25 років. Тож я стала в чергу й, звісно, засмутилася. Але згодом зателефонували з міністерства – і закрутилося. Мене викликали на ще одне тестування за тиждень до приїзду нью-йоркської делегації, ми склали іспит з керування авто (адже це ще один обов’язковий елемент миротворчої діяльності), з поводження зі зброєю, адже в Тиморі ми мали при собі пістолет «Форт-12». Усі тестування ми пройшли вдало. Була співбесіда з представником департаменту миротворчої операції, і мене рекомендували в Судан. Я була готова їхати. Мама, звісно, виступала проти, але ніхто не слухав. Але з часом відбулися якісь зміни, і врешті я поїхала на Східний Тимор.

Перебувала там з 2009 до 2012 року. Це було моє, так би мовити, бойове хрещення у складі миротворчої місії ООН.



Довідка «Кола»
Східний Тимор (столиця Ділі)
Війна почалася 1975 року, після проголошення незалежності острова від Португалії й тривала до 1999-го.
Конфлікт розгорівся між трьома угрупованнями: охочими залишитися у складі Португалії, прибічниками індонезійської окупації та політичною організацією, яка боролася за незалежність країни від Індонезії та Португалії.

– Страшно було їхати в перше відрядження?

– Ні. Я була налаштована на Судан. А потім, коли сказали, що поїду на Тимор, мама купила атлас і почала шукати, де це. Мені не страшно було, адже я ж з трьома козаками їхала (сміється).



– Скільки людей з України поїхало до Тимору? Скільки жінок було в складі контингенту?

– Нас поїхало четверо: троє чоловіків і я. Згодом прибула моя одногрупниця, а через рік чи півтора приїхала ще одна дівчина з нашого факультету. Наскільки мені відомо, першою жінкою, яка поїхала до Східного Тимору, була я.

– Що входило до Ваших обов’язків?

– Новачки після прибуття до країни проходять тижневий курс: складають заново Правила дорожнього руху, адже це колишня португальська колонія і там лівосторонній рух. Починалося все з патрулювання, ми ознайомлювалися з тиморським способом кермування, бо це такий собі crazy driving. Коли повертають, вони руку висувають з автівки. Було незвично, звісно. Три місяці я пропрацювала в патрулі й ознайомлювалася з місцевістю. А потім відкрилася вакансія координатора місцевої поліції, і я подала свою кандидатуру. Я мала узгоджувати навчальні процеси нашої поліції з тиморійською інспекторкою. Спілкувалися з допомогою перекладача. У мене був керівник з Австралії, і коли він склав свої повноваження, я почала виконувати його обов’язки. А потім прибув новий заступник комісара з оперативної діяльності з Бангладешу, якому потрібен був особистий та адміністративний асистент. Я подала документи, пройшла співбесіду, і мене взяли. До моїх обов’язків входили організація плану роботи заступника, зустрічі з особовим складом, комісарами поліції тощо. Остання моя посада – радник з питань навчання місцевої поліції. Це практично координація всіх навчань.



– Чи потрапляли Ви в небезпечні ситуації під час миротворчої місії? Як до Вас ставилося місцеве населення?

Місцеві не всі любили ООН.Ми патрулювали в автівках, де скло було оснащене решіткою. Пам’ятаю, одного разу, коли ми чергували вночі, тиморійська молодь кидала каміння по автівці. А іншого разу битками потрощили скло на наших машинах та дзеркала заднього огляду.

Окрім того, небезпеку на Тиморі становили тропічні хвороби денге та малярія, а також крокодили й деякі види плазунів.

Але здебільшого все було добре. Я за своєю природою досить контактна людина, з почуттям гумору, просто знаходжу спільну мову з людьми, тож місцеві мешканці мене любили. Зокрема (сміється), за мої блакитні очі, адже вони всі темношкірі з темними очима.



– Чи зустрічалися Ви з гендерними упередженнями, мовляв, ти жінка, тобі немає чого тут робити?

– Абсолютно ні. Жодного разу за три мої відрядження я такого не чула від своїх колег. ООН активно просуває ідеї гендерної рівності. Навпаки, вони заохочують якомога більше жінок спробувати свої сили в лавах миротворців. Тобто не було такого, що сиди вдома й виховуй дітей з жодного контингенту. У нас були дуже дружні стосунки як між членами української місії, так і з представниками інших національностей.

До речі, у тиморській поліції працює досить багато жінок. Приблизно 60 чоловіків на 50 відсотків жінок. У патрульній поліції жінки працюють пліч-о-пліч з чоловіками і в інших службах – теж.

– Можна стверджувати, що жінкам працювати там складніше, ніж чоловікам?

– Це все залежить від особистості. Немає конкретної формули успіху. Це залежить, до чого чоловік чи жінка готові.



– Ви говорили, що мали три відрядження. Окрім Східного Тимору, де Ви були ще?

– Я двічі була на Кіпрі, 2013-2014 й 2016-2018 року.

Повернулася додому з другого відрядження на День Незалежності минулого року.



– Де було складніше: на Східному Тиморі чи на Кіпрі?

– У Тиморі було складніше не в плані безпеки – там були природні загрози: флора й фауна. Усі чоловіки, які спроможні були захищати країну, брали участь у військовому конфлікті. Залишилися жінки та діти, які були незахищені. Нам не рекомендували десь ходити вночі, адже, як я розповідала, була агресивно налаштована молодь. Але, принаймні під час моїх відряджень, зброю ми не застосовували.

Порівняно з Тимором, Кіпр більш цивілізований. Буферна зона відділяє Південний Кіпр від Північного. Фактично, північна частина самопроголошена, як наші ДНР і ЛНР, її визнала лише Туреччина. Мирні демонстрації зазвичай відбуваються в буферній зоні, інколи в місті Нікосія на вулиці Ледра. Оонівські полісмени та військові забезпечують мирне проходження цих акцій.

Наша база була на території Республіки Кіпр, у південній частині. Нам дозволяли їздити на північ на екскурсії, але жити там ми не могли.

Довідка «Кола»
Кіпр (столиця Нікосія)
Із 1974 року острів Кіпр розділений на дві частини. Саме тоді Туреччина вторглася на острів у відповідь на спробу перевороту з метою об’єднання Кіпру з Грецією. Після цього він розділився на самопроголошену Турецьку Республіку Північного Кіпру (її визнає тільки одна Туреччина) і Республіку Кіпр з переважно грецьким населенням.

– Чи плануєте Ви знову кудись їхати? Є пропозиції?

– Чекаю іспитів. Я належу до досвідчених миротворців, адже вже три місії за плечима. Може, і не буде внутрішнього відбіркового етапу, а лише міжнародне тестування. Хочеться, звісно. Адже це багато знайомств, нові місця. Наприклад, після однієї з місій я до друга в Австралію літала.

Серед моїх друзів та хороших знайомих – австралійці, індуси, нігерійці, кіпріоти, ірландці.

– Ви вже маєте такий досвід, але повертаєтеся все одно у Великобагачанський відділ поліції. Є амбіції просуватися кар’єрними сходинками чи Вас влаштовує ця робота?



– Бажання, звісно, є. Мене часто питають: що ти тут робиш? Я просто якось пасивно до цього ставлюся. Можливо, поштовх потрібен. Але я до змін готова, не боюся їх.

Читайте також: Професія рятувальниця: чи є місце жінкам у ДСНС

Автор: Наталка Сіробаб

Інтерв'ю 15 липня 2021, 12:30

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції