Нові назви вулиць Полтави - Катерини Білокур, Благовісна та провулок Павла Бобровського

Загалом у процесі декомунізації в обласному центрі змінено назви 110-ти вулиць, майданів, провулків, парків тощо, а також назви двох адміністративних районів. Більшість з них найменовані на честь видатних особистостей, які відстоювали українську державність за покликом душі, у боях з іноземними поневолювачами, а також на професійній ниві. Серед нових імен – і видатні полтавці, які уславили Україну і полтавський край у мистецтві, архітектурі, кіно, театрі, у піснях, виробах декоративно-прикладного мистецтва. Це і видатні науковці, лікарі, воїни-визволителі. Серед видатних полтавців імена тих, хто протягом усього життя працював на славу Україні, а також імена тих, чиє коротке життя спалахнуло і згасло, жертовно покладене на вівтар Свободи і Незалежності держави. Громадяни мають знати своїх справжніх героїв та достойників, пам’ять про яких увічнена у нових топонімах. 

Під час декомунізації окремим вулицям і провулкам було повернуто їхні історичні назви, чим відновлено історичну справедливість. 

Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила брошуру "Нові топоніми міста Полтави після декомунізації", інформація з якої була використана у цій статті.
Білоку́р Катерина Васи́лівна (25.11.(07.12)1900, с. Богданівка Пирятинського пов. Полтавської губ., нині Яготинський район Київської обл. – 09.06.1961, там само) – українська художниця, класик українського мистецтва, народний художник УРСР (1956).

Грамоти та малювання навчалася самотужки. З 14 років працювала в наймах. У 1922–1923 Катерина, дізнавшись про Миргородський технікум художньої кераміки, вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копію з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. У технікум дівчину не прийняли через відсутність документів про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.
Навесні 1940 Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. В 1940 у Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 – c. Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва нині має найкращу колекцію робіт Білокур. Від 1949 Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. 1951 – нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1956 – одержує звання Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. Три картини художниці – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо.

Велика частина творчої спадщини загинула під час Другої світової війни. Творчість майстрині, за висновками експертів, є оригінальним явищем в українському мистецтві. Створила своєрідний стиль пейзажу-натюрморту. Творчість високо оцінюється сучасниками. Захоплювався роботами К. Білокур Пабло Пікассо.

У с. Богданівка Яготинського р-ну відкрито садибу-музей К. В. Білокур. Твори зберігаються у музеях Києва, Полтави, Яготина, приватних колекціях.

Література: Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. У двох томах. Том перший. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.125-128.

Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативою мешканців вулиці.


Бобровський Павло Павлович (28.12.1860(08.01.1861) – 1943/44) – військовий, мандрівник, колекціонер, меценат.

У 1877 закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1879 – Павлівське військове училище, згодом Миколаївську військову Академію Генерального Штабу. 30 років життя віддав військовій справі.

Під час служби відвідав багато країн, де зібрав велику колекцію предметів старовини Стародавнього Єгипту, Китаю, Японії, Туреччини, Персії, Судану та ін., яку в період із 1894 по 1917 передав до Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського).

Загалом зібрання П. П. Бобровського налічувало понад 4,5 тис. експонатів. Уважається одним із фундаторів колекційної збірки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Павла Бодянського провулок (колишня назва Червонополянський провулок).

Бодянський Павло Ілліч (1809, м. Прилуки Полтавської губернії – 29.05.1867, м. Полтава) – український літературознавець, історик, етнограф.

Народився в родині священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1829). Працював учителем математики у Кременчуцькому повітовому училищі, Полтавській чоловічій гімназії, викладачем словесності у Полтавському інституті шляхетних панянок. 1849 – 1867 – редактор «Полтавських губернських відомостей». Енциклопедист та великий шанувальник старовини він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. За роки його редакторства у публікаціях часопису став відчуватися вільний український дух. У рубриці «Сільське читання для малоросійських селян» окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою. Автор відомих праць: «Достопримечательности Полтавы», «Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год».

Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. – 1965. – №1. – С. 100.


Далі буде ...