Нові назви вулиць Полтави - провулки Павла Бодянського, Петра Болбочана, Братів Зерових

Загалом у процесі декомунізації в обласному центрі змінено назви 110-ти вулиць, майданів, провулків, парків тощо, а також назви двох адміністративних районів. Більшість з них найменовані на честь видатних особистостей, які відстоювали українську державність за покликом душі, у боях з іноземними поневолювачами, а також на професійній ниві. Серед нових імен – і видатні полтавці, які уславили Україну і полтавський край у мистецтві, архітектурі, кіно, театрі, у піснях, виробах декоративно-прикладного мистецтва. Це і видатні науковці, лікарі, воїни-визволителі. Серед видатних полтавців імена тих, хто протягом усього життя працював на славу Україні, а також імена тих, чиє коротке життя спалахнуло і згасло, жертовно покладене на вівтар Свободи і Незалежності держави. Громадяни мають знати своїх справжніх героїв та достойників, пам’ять про яких увічнена у нових топонімах. 

Під час декомунізації окремим вулицям і провулкам було повернуто їхні історичні назви, чим відновлено історичну справедливість. 

Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила брошуру "Нові топоніми міста Полтави після декомунізації", інформація з якої була використана у цій статті.


Бодянський Павло Ілліч (1809, м. Прилуки Полтавської губернії – 29.05.1867, м. Полтава) – український літературознавець, історик, етнограф.

Народився в родині священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1829). Працював учителем математики у Кременчуцькому повітовому училищі, Полтавській чоловічій гімназії, викладачем словесності у Полтавському інституті шляхетних панянок. 1849 – 1867 – редактор «Полтавських губернських відомостей». Енциклопедист та великий шанувальник старовини він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. За роки його редакторства у публікаціях часопису став відчуватися вільний український дух. У рубриці «Сільське читання для малоросійських селян» окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою. Автор відомих праць: «Достопримечательности Полтавы», «Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год».

Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. – 1965. – №1. – С. 100.


Болбочан Петро Федорович (05.10.1883, – 28.06.1919) – український військовий діяч, полковник Армії УНР.

1909 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, під час навчання у якому організував український гурток для поширення рідного слова. Під час Першої світової війни – офіцер 38-го Тобольського полку. Після революції Болбочан розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії.

Сформував із добровольців 5 корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Пізніше очолив 2-й Запорізький піший курінь, що входив до Окремого Запорізького загону.

Брав участь у придушенні Січневого повстання більшовиків у Києві в 1918, його частини прикривали відступ уряду УНР із столиці. Після укладення Берестейського миру 2 й Запорізький курінь, випереджаючи німців на 2 дні, першим увійшов до Києва 1 березня 1918. У Києві було вироблено загальний план боротьби з більшовиками на Лівобережній Україні, причому Запоріжцям було поставлено завдання: просуватися на ст. Гребінка й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати більшовиків за межі Української Народної Республіки. Це завдання Болбочан виконав: – 27 березня визволено Полтаву, а 6 квітня 1918 – м. Харків.

У квітні 1918 – командував переможною операцією зі звільнення Криму від більшовиків, командував захистом східних кордонів УНР. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста більшовикам без бою. В результаті конфлікту з керівництвом Директорії був розстріляний 28 червня 1919.

Література: Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – Київ: Темпора, 2007. – С.52-53.

Зеров Дмитро Костянтинович (1895, м. Зіньків, нині райцентр Полтавської області – 20.12.1971, Київ) – український ботанік.Академік АН УРСР (з 1948). Заслужений діяч науки УРСР (1965). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1969, 1983).

15 січня 1936 Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937 успішно захистив докторську дисертацію за темою «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Основні наукові праці – із систематики, флористики та філогенії спорових рослин; займався ботанічною географією, палеоботанікою, історією рослинності.

Зеров Микола Костянтинович (14(26).04.1890, м. Зіньків, нині райцентр Полтавської області – 1937) – український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Як поет, перекладач і як літературознавець та критик Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і співчутливе серце позначались в його поезіях і в наукових та критичних працях. Висланий 1935 в концтабір на Соловки, втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче – в умовах жорстокого режиму, голоду, холоду й виснаження фізичною працею, – далі писав сонети і далі працював над перекладами Вергілієвої «Енеїди». Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937–38.

Зерову належать книги «Камена» (1924), «Нове українське письменство» (1924), «Леся Українка» (1924), «До джерел» (1926). Поетичні цикли «Різьба стедок» і «Телемах у Спарті» опубліковано в журналі «Жовтень» (1965).

Письменник перебував у Полтаві в 1928-1929. Тут він, зокрема познайомився із М. Ірчаном. Полтавщині Зеров присвятив сонети «Степові дороги», «Котляревському».
Зеров Михайло Костянтинович (1901, м. Зіньків, нині райцентр Полтавської області – 1963, Німеччина) – український поет, перекладач, педагог. Творив під псевдонімом Михайло Орест. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Авґсбурзі. Від 1944 до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені.
Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. – 1965. – №5. – С. 101.



Далі буде ...