Нові назви вулиць Полтави - Жанни Северін, Паїсія Величковського та провулок Лева Вайнгорта

Загалом у процесі декомунізації в обласному центрі змінено назви 110-ти вулиць, майданів, провулків, парків тощо, а також назви двох адміністративних районів. Більшість з них найменовані на честь видатних особистостей, які відстоювали українську державність за покликом душі, у боях з іноземними поневолювачами, а також на професійній ниві. Серед нових імен – і видатні полтавці, які уславили Україну і полтавський край у мистецтві, архітектурі, кіно, театрі, у піснях, виробах декоративно-прикладного мистецтва. Це і видатні науковці, лікарі, воїни-визволителі. Серед видатних полтавців імена тих, хто протягом усього життя працював на славу Україні, а також імена тих, чиє коротке життя спалахнуло і згасло, жертовно покладене на вівтар Свободи і Незалежності держави. Громадяни мають знати своїх справжніх героїв та достойників, пам’ять про яких увічнена у нових топонімах. 

Під час декомунізації окремим вулицям і провулкам було повернуто їхні історичні назви, чим відновлено історичну справедливість. 

Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила брошуру "Нові топоніми міста Полтави після декомунізації", інформація з якої була використана у цій статті.

Северін Жанна Костянтинівна народилася 21 вересня 1938 року у м.Полтава. В 1955році закінчила середню школу. З 1956 року працювала в театрі ім. М. Гоголя. У 1977 році закінчила Державний інститут театрального мистецтва УРСР ім. І.К. Карпенка-Карого, театрознавець.

Значних успіхів актриса досягла як декламатор, була активною учасницею мистецьких заходів Полтавського відділу Спілки письменників України. Довгі роки була незмінною ведучою обласних і міських урочистих концертів. На театральній сцені зіграла багато ролей в тому числі знакові ролі колишнього репертуару: Женя Комелькова — «А зорі тут тихі...» Б.Васильєв, Марися — «Мартин Боруля» І. Карпенко-Карий, Ася — «Голубі олені» О. Коломієць, Ліда — «Платон Кречет» О. Корнійчук, Юнона — «Енеїда» В. Котляр за І. Котляревським, Наталі — «Брехня» В. Винниченко, Шкандибиха — «Лимерівна» за Панасом Мирним, Марія — «Закон вічності» Н. Думбадзе, Гордиля — «Циганка Аза» М. Старицький, Олена — «Хочу вашого чоловіка» М. Задорнов, Вона — «Двоє і ніч» В. Мережка, Ельза — «Гра королів» П. Когоут Памелла Кронкі — «Дорога моя Памела» Дж. Патрік, Раневська — «Вишневий сад» А. Чехов, Феночка — «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненко. До останнього часу грала у виставах: «Вій» — Хвеська, «За двома зайцями» — Секлита Пилипівна, «Мартин Боруля» — Палажка,"Ніч перед Різдвом " — Панасика, «Різдвяні мрії старої діви» — Олена Володимирівна. За багатогранну творчу, мистецьку, громадську діяльність Жанна Костянтинівна була відзначена чисельними відзнаками і нагородами, в. т. ч.: у 1999 році їй присвоєно звання «Заслужений артист України», в 2003 р. — присвоєно звання «Народний артист України», а в 2012 році їй вручено Орден «Княгині Ольги» ІІІ ступеня. Данні про актрису занесені до «Енциклопедії сучасної України».

Вайнгорт Арія-Леон (Лев) Семенович (27.11.(10.12)1912, Варшава – 18.04.1994, Полтава) – архітектор, краєзнавець, музеєзнавець.

У 1938 закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Деякий час працював на будівництві Московського метрополітену.

Від 1939 по 1970 працював головним архітектором Полтави. За його участю у повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворено історичний вигляд Круглої площі. Одна з перших довоєнних робіт Л. С. Вайнгорта – вхідні пілони в Корпусний парк (розібрані в 1960-х). Після звільнення Полтави, у лютому 1944 Лев Семенович був викликаний Полтавським обкомом КП(б)У і знову призначений головним архітектором Полтави. Під його керівництвом відбулася повоєнна відбудова міста. У 1946 відновлений перший будинок ансамблю Круглої площі. Ротонду «Дружби народів» під керівництвом Вайнгорта збудували за два місяці на місці альтанки зруйнованої окупантами. Лев Семенович добився будівництва нового будинку для музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя. Відкриття театру, побудованого за проектом архітекторів О. Крилова та О. Малишенка, відбулося 7 листопада 1958.

Завдяки умілому плануванню Вайнгорта промислові підприємства міста були винесені за залізницю, сплановані житлові мікрорайони. У 1960-х Лев Вайнгорт керував спорудженням пам'ятника Леніну і меморіального комплексу Солдатської Слави, автомобільно-залізничного мосту через Ворсклу, Будинку культури бавовнопрядильного комбінату, розбивкою Полтавського міського парку, який у 1987 в конкурсі парків зайняв друге місце, поступившись лише Ізмайловському парку в Москві. Упродовж 1970–1981 Лев Вайнгорт працював доцентом кафедри архітектурного проектування Полтавського інженерно-будівельного інституту. Автор і перший директор (з 1981 р.) Національного музею-заповідника М. В. Гоголя у селі Гоголеве на Полтавщині.

Після виходу на пенсію, з 1986, працював старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зусиль. Автор багатьох науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, у тому числі путівника «Монумент Славы в Полтаве» (1959), дослідження «Полтава: Історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провинциального архитектора» (2001).

У 1995, на будинку по вулиці Стрітенська, 10, де проживав Л. Вайнгорт з 1944 до 1994, була встановлена меморіальна дошка з сірого граніту з бронзовим барельєфом. Автори – учні Вайнгорта архітектор В.Трегубов і скульптор В. Білоус. На дошці напис «В цьому будинку жив і працював Л. С. Вайнгорт». У пам'ять Вайнгорта у Полтаві проводяться «Вайнгортівські читання» (від 2002).

Література: Провінційний архітектор: Зб. матеріалів та фотодокументів, присвячена 100-річчю від дня народження Л. С. Вайнгорта. – Полтава, 2012. – 336 с.; Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. У двох томах. Том перший. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.161-162.

Величковський Паїсій (21.12.1722, Полтава 15/28.11.1794, Нямец, Молдавія) — церковний діяч, архімандрит, православний подвижник.

Увесь рід Величковських вирізнявся великою релігійністю і разом з тим обдарованістю. По батьківській лінії всі родичі до третього коліна належали до священицького сану. Прадідом Паїсія був відомий у Полтаві священик і поет Іван Величковський. По матері прадідом був Мандя – багатий єврейський купець, який вихрестився в православ’я. Його донька (бабця Паїсія) стала черницею, а згодом настоятелькою Покровського жіночого монастиря. В тому ж монастирі жила сестра матері Агафія. Згодом і сама мати прийняла постриг у тому ж монастирі під іменем Іуліанії. Втративши в 4-річному віці батька, хлопчик виховувався матір’ю і старшим братом. Грамоті вивчився в парафіяльній школі. В 1735-1739 навчався в Київській академії. Вирішивши стати ченцем, облишив навчання (про що пізніше шкодував) і став послушником Любецького монастиря, де займався переписуванням книг. Вигнаний за дрібну провину, подався шукати іншу обитель і врешті прибився до Медведівського монастиря св. Миколи, де в 1741 прийняв чернечий постриг під іменем Парфенія. Незабаром польські власті закрили Миколаївську церкву й братія розійшлася. П. Величковський знайшов притулок у Києво-Печерській лаврі, однак перебував там недовго – перемогла «жажда пустынничества и странствия». Інок подався до Молдавії (Валахії), де розпочав життя пустельника у скиті Трейстени, а потім у гірському скиті Кирнул, де вів суворе життя: «седе в ке-лий своей радуяся и со слезами славя Бога, обучался истинному монашескому безмолвию – матери покаяния и молитвы». Наступну подорож інок здійснив у 1746 на святу гору Афон. Там, обійшовши «многие места» і не знайшовши монахів, «сильных в подвиге и в знании святоотеческих писаний» , «вселился один в пустыню, пробыв в этом подвиге сорок месяцев». У пустелі його знайшов у 1750 відомий молдавський пустельник Василь Мерлополянський і «облачил в мантию» з переміною імені на Паїсій. 28-річний Паїсій піднявся до рівня старця – монаха, котрий міг бути наставником для інших й поводирем на шляху до духовної довершеності. Завданням старця було дотримання заповідей Господніх і навчання тому ближніх. На Афоні Паїсій почав збирати грецькі оригінали писань святих отців, що було незвичним для тутешніх монастирів – більшість ченців книг не мали, а про святих письменників і не чули. Згуртувавши навколо себе кількох ченців, Паїсій в 1758 заснував у монастирі Пантократор особливу чернечу общину – скит св. Ілії (тодішнього константинопольського патріарха) і був рукопокладений в єреї. Цей скит став обителлю українців; тут знаходили упо-коєння вихідці із Запорозької Січі та інших місць України. Після 17-річного перебування в Афоні Паїсій з 64-ма монахами у 1763 повернувся в Молдавію, де став настоятелем монастиря св. Духа в м. Драгомирні. Для своєї братії, яка розрослась, Паїсій склав статут за принципом Василія Кесарійського. Основними ідеями статуту були: нестяжательство («ниже малейшей вещи не иметь»), урізання власної волі та послух, розумна молитва та читання книг, безперестанне рукоділля та побутове благочиния. Довгими зимовими вечорами старець Паїсій читав братії повчання святих отців. У монастирі розквітли переклади і переписування святих книг. У Драгомирні Паїсій прийняв схиму – особливий ступінь чернецтва, який передбачає затворництво в монастирі та виконання дуже суворих чернецьких правил. Після переходу території монастиря до складу Австрії (1774) князь Гіка віддав Паїсію в управління Секульський монастир Усічення голови Іоанна Предтечі. Оскільки монастир не вміщував усієї братії (350 чол.), Паїсій звернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузу з проханням допомогти в будівництві келій. У відповідь господар дозволив ченцям переселитися в Нямецький монастир, який вважався най-багатшим і до того ж найчастіше відвідуваним мирянами. В 1779 Паїсій поселився в Нямці. За десять років число іноків досягло тисячі – це була найбагатолюдніша обитель Східної православної церкви. Під час відвідин Нямца архієпископом Катеринославським Амвросієм у 1790 Паїсій прийняв сан архімандрита. В цьому монастирі подвижник і помер на 72-му році життя. Похований в соборному храмі Вознесіння Господнього. На могильній плиті вибито: «Тут почиває блаженний отець наш ієромонах і архімандрит, старець Паїсій, малоросіянин».

Суворе монастирське життя, любов до духовної освіти й літературна творчість зробили ім’я Паїсія відомим у православному світі. Його численні переклади святих книг протягом тривалого часу були єдиними у вітчизняній літературі. Своєю діяльністю в монастирях України, Молдавії, Греції він відродив старецтво. Його учнями на православному Сході засновано більше 100 монастирів, серед них Софроніївська, Глинська, Оп-тина пустині. Основне вчення старця Паїсія – «Об умной или внутренней молитве». Такою молитвою він називав гаряче звертання до імені Христа, розмову, що йшла з глибини серця. За своє подвижництво Паїсій у 1988 був канонізований церквою «как молитвенник, совершатель и учитель умной Иисусовой молитвы, как восстановитель в русском монашестве спасительного подвига старчества, как духовный писатель, оставивший в своих трудах назидательный пример для восхо-джения чад церковных по пути духовного совершенства». Паїсій любив підкреслювати своє українське походження. На листах він після свого імені дописував «Родимець Полтавський».

Література: Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: У 12 томах. – Том 12: Релігія і церква / Гол. ред. О. А. Білоусько; Ред. кол.: Ю. М. Варченко, А. М. Киридон, В.О. Мокляк, Т. П. Пустовіт, В. М. Ханко, С. В. Хорєв. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. – С. 459-460.


Далі буде ...